Заза Буадзе – грузинський кінорежисер та сценарист, який від 2008 року живе і працює в Україні. У його творчому доробку є фільми різних жанрів, реклама. Однак чи не найвідоміші його роботи «Червоний» та «Позивний Бандерас», які розповідають про різні етапи української історії крізь призму героїзму. Ми розпитали Зазу про те, як він шукає історії для своїх фільмів, які засоби використовує, щоб розповідати про події сторічної давнини, і чому варто руйнувати традицію трагічного сприйняття української історії

— Зазо, в одному з відгуків Ваш фільм “Червоний” називають таким, що руйнує традицію низки трагічних фільмів на історичну тематику. Чи згодні Ви з цим твердженням і чи справді варто руйнувати цю традицію?  

— Грузинів, українців і ще одну націю – ірландців – поєднує те, що всі ми говоримо про власну історію однаково. Ірландці називають свою історію nightmare, тобто кошмаром. Традиції подібного сприйняття складалися сторіччями і в грузинів, і в українців. Ми пишалися власною історією, бо було і є чим пишатися, але трагічне враження переважало. Традиційно, покоління за поколінням, ми романтизовували цей трагізм. Але все змінилося, сьогодні ми живемо в іншому світі, в іншій країні. Часи, коли ми, позбавлені державності, жили на периферії імперії, на щастя, минули. Україна – країна, якій належить майбутнє, щонайменше європейське. Отже, з’явилося нове покоління, нові системи координат, новий пафос. Ми не намагаємося переписувати історію, але повинні вчитися сприймати її по-іншому. Традиція піднесеного трагізму скінчилася. Суспільству й нації важливий героїзм, позитив, переможець, його статус, дух і пафос. Бо ми повинні перемагати.

У фільму “Червоний” є гасло: “Боротьба, яка триває досі”. Війна – це частина нашого життя сьогодні. Це – факт. Це не наш вибір і не ми її починали, але ми повинні перемогти. Наш ворог – специфічний, він придумав таку жахливу річ, як “гібридна війна”. У ній використовують усе, що можна, серед усього – так звану soft power – культуру, фільми, книги, музику… Одне слово, ідеї. Ми повинні озброїтися тим самим. Бо ідея може бути сильнішою, ніж літак або танк. Сьогодні є нове, інше покоління. Далеко не всі ці люди усвідомлюють, що вони європейці, але так і є. Цій новій європейській державі, новій нації потрібна цілком нова ідеологія, нові міфи. Міф – це не брехня, не неправда. Міф – це фундамент культури. Так склалося, що і в України, і в Грузії була надмірно архаїчна ідеологія. Тому сьогодні постає нова міфологія і мені дуже приємно й цікаво брати участь у її створенні.

— Які засоби Ви використовуєте, щоб розповідати сучасним глядачам про події, що відбувалися десятки років тому?

— Сьогодні здивувати когось дуже складно. Сучасна кіномова чудово відома глядачу, і молодому також. Запропонувати йому щось більш гучне й ефектне, ніж голлівудські блокбастери, складно. Але старатися потрібно. Принаймні намагатися говорити зрозумілою, доступною і привабливою сучасною кіномовою. На щастя, можливості, і технічні також,  Україна має.

— Чи відрізняється робота над фільмами, у яких йдеться про різні історичні періоди?

— Моя професія – оповідач. Для мене найголовніше – це захоплива історія, у якій є цікаві персонажі, долі, конфлікти. У 1939 році, як і у 2018-му або навіть у XVII сторіччі були люди, і у них завжди були історії. Звісно, у минулому не було айфонів, ніхто не сидів в інтернеті, але ці люди любили, ненавиділи, боялися, раділи, як і ми. Тому фундаментально людські історії є такими самими, як і були завжди. Я абсолютно впевнений, що будь-яку історію з будь-якої епохи можна розповісти як історію сучасних людей. Звісно, антураж буде зовсім іншим.

— Одна з найпоширеніших претензій до історичних фільмів – неправдивість. Як Ви її уникаєте?

— Історичні фільми можуть виглядати неправдиво через архаїчну форму та надлишок пафосу. Тому свої історії намагаюся розповідати без пафосу.

— Якщо говорити про війну на сході України, то чи вважаєте Ви вчасними історії, які розповідають про неї сьогодні?

— Йдеться про війну, яка триває уже п’ятий рік. Це величезна кількість людських доль. У всіх є знайомий, товариш, родич – хтось, кого торкнулася ця війна, хто воював там. Є величезна кількість наших співгромадян, які там живуть. Це реальне життя. Кіно розповідає реальні історії реальних людей, про реальні почуття та переживання. Що може змінитися у нашому ставленні до цієї війни через десять років? Якщо я розповідаю про життя такої нації, як українці, воно складається з багатьох сегментів. Один із найважливіших, на жаль, – війна, і я не збираюся закривати на це очі.

— Як саме потрібно розповідати такі складні історії?

— Говорити про форму розповіді, то це дуже складно. Насамперед кожен митець має свій стиль і свій голос. Кожен письменник, музикант чи режисер, який береться за цю тему, проживає її, пропускає через власні фільтри й розповідає про власне ставлення. Для мене ця війна почалась не 2014-го, а 27 років тому, у Грузії, в Абхазії. Тому коли я розповідаю про неї, то, звісно, вмикаю всі емоції, спогади… Розповідаю власну історію. Французький письменник та сценарист Паскаль Жарден якось сказав таке: “Кіно – це велетенська праця і трошки дива”. І це правда. Потрібна титанічна праця, щоб трапилось диво. Але жодна робота не гарантує, що чудо станеться. Дива – це щось зовсім неконтрольоване й ірраціональне. Тож залишається лише трудитися не покладаючи рук, бути щирим і сподіватися на те, що завдяки цьому здійсниться диво. Яке диво я маю на увазі? Успішний фільм, цікавий роман, зрозумілий глядачу та читачу. Ти можеш написати десять величних романів, але немає гарантії, що одинадцятий теж буде успішним. І це прекрасно, бо кожен новий твір починається з великого страху і трепету. Потрібно відкрити в собі певні шлюзи, також і ті, про існування яких ти й не здогадувався, відкрити канали, пов’язані з космосом. Я вірю, що всі зняті фільми й написані книги  зберігаються на божественному жорсткому диску. Потрібно просто відкрити канал і завантажити їх звідти. Ніколи не можна бути певним, пов’язаний цей канал із божественним хард-диском чи ні. Цей страх помилитися є завжди. І він прекрасний, бо це і є творчість.

— Як Ви шукаєте історії для своїх фільмів? Як обираєте саме ту чи іншу оповідь?

— Якщо історія викликає у мене трепет, хвилювання і хочеться якомога швидше це зняти, то вона мене зачепила. Немає значення, про що вона, бо в підсумку всі історії завжди про людей.

В історію потрібно повірити, закохатися, а потім уже сподіватися на те, що глядач теж її полюбить, прийме і зробить своєю. Чудо, про яке я говорив, – це коли дві години, які триває фільм, глядач живе не своїм життям, а життям людей, які на екрані, розчиняється в історії. Люди так влаштовані – нам потрібна не лише їжа, а й історії. Людське життя – це досвід, і емоційний також. Якщо уявити, що людина – це механізм, і для того, щоб він функціонував, потрібне паливо, то наше паливо – це емоції. Вочевидь емоцій власного життя нам не достатньо. Тож ми, немов вампіри, намагаємося прожити якомога більше життів – читаємо книги, дивимось фільми…. І завдяки їм проживаємо величезну кількість чужих життів, роблячи їх своїми. Кіно навряд чи здатне навчити когось жити, воно не дає жодних формул, як проживати ту чи іншу ситуацію. Але хороша історія – це дуже важливий емоційний заряд, те паливо, якого ми потребуємо.

Не пам’ятаю, хто автор цих слів, але вони правдиві: якщо ти шукаєш книгу свого життя, то варто просто зайти в бібліотеку і пройтися уздовж книжкових полиць. Потрібна книга сама випаде тобі до рук. Те саме з історіями – до них просто треба бути відкритим. Я фаталіст і вірю, що це все доля. Тому завжди залишаюся відкритим і приймаю історії.

— Раніше Ви розповідали, що плануєте працювати над історією про вбивцю Степана Бандери – Богдана Сташинського. На якому етапі цей проект і як Ви знайшли цю історію?

— Історію Богдана Сташинського я знайшов десять років тому, коли прочитав про нього статтю в американському журналі LIFE. Потім почав збирати інформацію з інших джерел. Це тривало майже два роки. Над сценарієм працював теж два роки. Я працював над ним у Середземноморському кіноінституті – це одна із найкращих сценарних майстерень Європи. Але наразі цей проект неактуальний у виробничому сенсі. Однак є зацікавлений продюсер і, сподіваюся, ми зрушимо цю історію з мертвої точки. Я чудово розумію, що фішка в тому, що це історія вбивці Степана Бандери. Але в моїй історії вбивство – це лише один невеликий епізод. Для мене це насамперед надзвичайна історія любові. Інге Поль, дружина Богдана Сташинського, поняття не мала, ким насправді є її чоловік, і люто ненавиділа комуністів. Але коли він їй зізнався у всьому, жінка знайшла в собі сили не покинути, не проклинати, не вбивати його. Навпаки, Інге боролася із КДБ за Богдана, прагнула його врятувати. Це не про виправдання вбивці. Це історія про те, як душу грішника врятувала любов і як вона ж привела його до розкаяння.

Вертеп у с. Верхня Білка Пустомитівського р-ну Львівської обл., 1970-ті рр.
Вертеп у с. Верхня Білка Пустомитівського р-ну Львівської обл., 1970-ті рр.

— Як Ви оцінюєте стан українського кіно сьогодні?

— В українському кінематографі був довгий період колапсу, коли просто нічого не було. Але все розвивається так швидко, що те, що відбувається сьогодні, три роки тому неможливо було навіть уявити. На рік випускають 30–40 фільмів різних жанрів. Тож можна говорити про справжню кіноіндустрію. В Європі не так багато країн, які мають повноцінну кіноіндустрію, це складна система, що передбачає різноманіття жанрів та ніш. Наприклад, Грузія – маленька країна, де немає ринку й не може бути повноцінної кіноіндустрії. Але грузинське кіно знайшло свою нішу – фестивалі, артхаус і так далі. Однак Україна – величезна країна, яка зобов’язана мати повноцінну кіноіндустрію, з усіма нішами, від комедії до артхаусу. Це вже відбувається і розвивається дуже швидко. Але потрібен час, щоб знайти правильну інтонацію.

— Над чим Ви працюєте сьогодні?

— Нині у виробництві фільм “Червоний. Без лінії фронту”. Це приквел – передування – початок історії Данила Червоного. Йдеться про маловідомі сторінки української історії, що відбуваються на Волині міжвоєнного періоду, у 1930-х роках. У полі зору – Кременецький ліцей, ліцеїст Данило Червоний, його друзі та їхня боротьба проти Польської Республіки. Ця історія закінчується у вересні 1939-го, коли Республіка впала, і за руїнами Речі Посполитої виникли два монстри: Москва – зі сходу й Берлін – зі заходу. Ми знімали у Кременці, Бережанах, Турійському районі Волинської області. Зимова частина фільму вже готова, а у травні закінчимо знімання.

У першому фільмі про Данила Червоного йдеться про 1946–1947-й, у другому – про 1930-ті й буде ще один, про 1945-й. Ми розповідаємо сучасному глядачеві про ту війну з сучасним досвідом, болями і нинішньою війною в голові. Ця луна в голові та серці, ці підтексти впливають на наші історії. Розповідаючи про події сторічної давності, ми намагаємось розібратися і в сучасності. Також – і в  таких архіскладних питаннях, як війна і становлення нової політичної нації. На мій погляд, те, що відбувається в Україні сьогодні, – це становлення нової держави й нової політичної нації. Я – грузин, 12 років живу в Україні, називаю себе українським режисером і вважаю себе частиною цієї політичної нації. Це становлення нової Європи, а отже – нового світу. Для якого потрібен новий фундамент, нова міфологія перемоги і сили. Саме тому не варто плакати, оглядаючись на власну історію.

Читайте ще

Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Микола Мушинка: “Ніхто не вірив, що я приїхав лише фольклор записувати”
Оксана Забужко: “У нас кожному українському регіону розповідають, чому  він “не Україна”
Оксана Забужко: “У нас кожному українському регіону розповідають, чому він “не Україна”
Сергій Плохій:  “Часткове знання історії  є небезпечнішим,   аніж її повне незнання”
Сергій Плохій: “Часткове знання історії є небезпечнішим, аніж її повне незнання”
Синдром Мюнхгаузена
Синдром Мюнхгаузена