Я навіть не сподівався сюди потрапити. Не цього дня. Хоча завжди мріяв тут побувати. І ось ця мрія цілком несподівано для мене здійснилася. Одного похмурого вечора автобус із журналістами зупинився біля брами монастиря, що розташувався між Гніздичевом та Кохавиною.

Темніло – я притьмом вибіг з автівки і пірнув за високу браму святині, щоб щось побачити за дня. За стрункою алеєю кущів ледь було видко тонку голку монастирської дзвіниці. Аж ось відкрився простір і я узрів високий білий храм, що наче велетенський сяючий лайнер плив на тлі сірого розколошканого неба.
А потім відчинив височезні двері, клямка яких знаходилась на рівні моїх очей, і потрапив в храм… Він одразу вразив мене простором, світлом, лаконізмом і чудовими розписами. Тут відчувалась святість і любов. Шепіт молитви до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці, ледь чутні слова екскурсовода, м’які тіні на склепіннях – магія мистецтва і віри.

Історія святині давня: десь близько чотирьох століть тому у селі Кохавина з’явилась ікона Божої Матері. Якось дорогою з Жидачева образ, що висів на дереві, побачила володарка сусідньої Руди Анна Воянковська. ЇЇ коні вклякли акурат біля ікони і не хтіли зрушити з місця, поки вона не помолилась перед святинею. Згодом краєм розлетілась слава про чудотворність цього образу і його вирішили перенести в інше місце, але дивом ікона тричі поверталась, де була знайдена. Тож тут спорудили дерев’яну каплицю.

Дива зцілення не припинялись і в село потягнулись валки прочан, що прагнули зцілення. У 1740-му році усі дивовижі було задукоментовано церковною комісією. У 1748-му році дідич Констянтин Виговський розпочав будівництво дерев’яного костелу, яким заопікувались ченці-кармеліти. Через понад століття почалось будівництво мурованого храму, що тривало аж до серпня 1894-го року, коли освятили новий храм. Численні прочани прибували до монастиря святого Герарда, серед яких були і поляки, і українці, і вірмени.

А на свято Успіння Пресвятої Богородиці у серпні 1912-го року відбулась знаменна подія – чудотворну ікону коронували папськими золотими коронами! Тоді це місце годі було впізнати – усю площу довкруж запрудили прочани, 100 тисяч осіб прийняли Тайну Причастя! Уявляєте масштаб події?

Згодом монастирем заопікувались єзуїти – вони ж і вивезли до Польщі чудотворну ікону, де вона знаходиться й донині. Це сталось, коли Галичину прибрали до рук совіти. Напевно це добре, бо доля святині у нас була б траґічною. Нова влада знесла хрести з костелу і перетворила храм в льоносховище, куди заїжджали вантажівки, в монастирських келіях поселилась школа-інтернат, а цілюще джерело закидали гранатами і засипали.

Можна довго розповідати про історію цього намоленого місця, але таки варто сюди приїхати і послухати тишу біля копії чудотворної ікони, привезеної з Польщі у 2000-му році, полюбуватись фантастичними сецесійними розписами Юліана Крупського. Десятки дивовижних образів, обличчя яких не повторюються! Кажуть, що художник зобразив лики янголів з обличчями дітей, які приходили подивитись на роботу маляра. Легкість, вишуканість, водночас монументальність і елегантність… Розписи заворожують і хвилюють. Вони творять у величному храмі святкову і радісну атмосферу, енергійну й світлу – у мене було таке відчуття, наче повернувся у безжурну юність…

Нині монастирем і храмом опікуються редемптористи-місіонери УГКЦ. Святе місце оновлюється – відновлено чудотворне джерело, ожив монастир, потягнулись до святого місця прочани. Ще б реставрувати пречудові розписи Юліана Крупського! Це така втіха для очей і душі! На жаль, масні осінні тіні надто швидко гасили світло в храмі, ховаючи орнаменти, фіґури і лики. Але я ще повернуся сюди. Разом зі сонцем.