Про публічну історію, порівняно нове і почасти незвичне явище для українського суспільства.

— Пане Ярославе, публічна історія — це історія доступною мовою для масової аудиторії. Наскільки правильним є таке розуміння?

— Те, що Ви говорите, стосується популярної історії. Ключові слова  у такому розумінні: це «доступна мова» та «масова аудиторія». Я розумію публічну історію інакше. Публічна історія — це історія, коли історик пробує пояснити мислячій  публіці історичні питання, які мають найбільше значення для сучасності. Ключові слова тут: «мисляча публіка» та «сучасність».

Щоби краще зрозуміти, поясню на прикладі. Історик-популяризатор може розказати доступною мовою для масової аудиторії, чим була цивілізація майя і чому вона будувала піраміди. Це, без сумніву, дуже цікаво. Але це має дуже слабке відношення до сучасності. Натомість публічний історик пробує пояснити мислячій публіці, що таке корупція і звідки вона взялася. Це може не так цікаво, як піраміди майя, але дуже важливо з точки зору тих проблем, які хвилюють наше суспільство.

— Означте, будь ласка, що треба для того, аби стати публічним істориком.

— Моє означення коротке: щоби стати публічним істориком, треба в першу чергу стати добрим істориком. Тобто розуміти історичні процеси, механізми, тенденції. Бо тяжко пояснити мислячій публіці те, чого не розумієш сам.

Кілька років тому я зі здивуванням для себе зрозумів, що майже усі мої улюблені історики були публічними. Починаючи від Михайла Грушевського до Івана Лисяка-Рудницького, чи від Ернеста Ренана до Тоні Джадта — всі вони «грішили» публічністю. Чому? Тому що в першу чергу вони були добрими істориками. А оскільки вони розуміли історію глибше і бачили дальше, то вони мали що сказати публіці.

— У чому є принципова різниця між академічними істориками та публічними?

— Академічний історик займається минулим без огляду на те, чи ці питання мають публічне значення. Навряд чи Ви очікуватимете, що історик, який розшифровує письмена майя, буде давати інтерв’ю на телебаченні чи писатиме статті у газетах з мільйонними тиражами. Ні, швидше всього, він чи вона закриється у тиші свого кабінету чи архіву і робитиме там свої відкриття.

Історик, який займається Голодомором, не може закритися у стінах свого кабінету. Коли тема має велике суспільне значення, він або сам звідти виходить, або його звідти витягають.

Натомість публічний історик не може закритися в кабінеті. Не тому, що він хоче чи не хоче — а тому, що розуміє, що історія, якою він займається, має важливий публічний вимір. Скажімо, історик, який займається Голодомором, не може закритися у стінах свого кабінету. Оскільки тема має велике суспільне значення, він або сам звідти виходить, або його звідти витягають.

Тому краще говорити не про різницю між академічними і публічними істориками, а між двома типами академічних істориків: між істориками, які мовчать і роблять нормальну,  але тиху академічну  кар’єру, видаючи одну солідну книжку раз на п’ять чи десять років — й істориками, які не можуть мовчати, навіть якщо вони б цього хотіли, часом коштом академічної кар’єри. Бо публічність завжди має свою ціну, часом тяжку й навіть небезпечну для історика. І це не лише невчасно видана книжка, але й часом суспільний остракізм.

— Очевидно, що публічна історія у кожній країні має свої особливості. У чому специфіка української?

— У нас набагато вища ставка гри. Ми, українці, травмовані своєю історію. Вона кидає довгу тінь на наше сучасне. Тому ми не маємо вибору. Ми мусимо дати собі раду зі  своїм минулим. Історик Бразилії чи США не має такої потреби. Бразилійська чи північноамериканська історія не впливає так сильно на сучасні Бразилію чи США, як українська — на сучасну Україну.

По-друге, Україна була і залишається однією з ключових геополітичних територій світу. При всій повазі до естонських чи вірменських істориків я не можу сказати, що їхні історії є такими важливими для майбутнього Європи чи навіть світу, як історія України.

Україна — це Палестина Європи. І Перша, і Друга світові війни значною мірою залежали від того, що робилося на українських землях.

Якщо би я міг тут порівняти Україну, то найближчим прикладом була би історія Палестини — на позір невеликої території, перебіг подій якої впливає на світову політику. Україна — це Палестина Європи. І Перша, і Друга світові війни значною мірою залежали від того, що робилося на українських землях.

— Наскільки публічні історики в Україні дозволяють собі переглядати і критично оцінювати вже усталених героїв і події, утверджених академічною історією?

Те, що Ви напевно розумієте під «утвердженою історією» є історичною пам’яттю. Тобто те, що пишуть у підручниках чи у чому намагається нас переконати Інститут національної пам’яті. А між історичною пам’яттю й історією є велика, часом величезна різниця. Це різниця між тим, що нам здається — і тим, що насправді було.

Умовно кажучи, історична пам’ять розповідає нам, якими чесними, працьовитими, відважними (і так далі) були наші предки, а якими підступними й жорстокими були наші вороги. Це такі собі заспокійливі ліки, а часом наркотик, покликаний нас заспокоювати чи присипляти. Бо тоді за все те погане, що діється  у нашій історії, винні не ми, а наші вороги — і ми відмовляємося від відповідальності за власне минуле.

Натомість публічний історик не присипляє, а будить. Він чеше не «за шерстю», а — в разі потреби — «проти шерсті». Скажімо, В’ячеслав Липинський після революції писав: перестаньте говорити, що нас перемогли росіяни — це ми самі собі завдали поразки! 

Публічний історик — як лікар, який пробує діагностувати хворобу. Він не буде прописувати солодку пілюлю там, де треба гіркі ліки, а навіть хірургічне втручання. Його можуть не любити, а навіть ненавидіти — бо хто з нас любить хірургів чи стоматологів? Але він все одно має мати мужність, щоб ставити незручні питання і давати незручні відповіді.

Тому публічний історик не має іншого вибору аніж переглядати усталену історію й усталених героїв. Як писав Оскар Уайльд: головний наш обов’язок перед минулим — це його критично переглядати.

— А наскільки публічна історія зараз є популярною в Україні? Скільки таких істориків маємо?

— Більшість наших істориків «чешуть за шерстю». Причому не має великої різниці, україномовні чи російськомовні. Просто україномовні оповідатимуть Вам, що Голодомор був геноцидом, а російськомовні казатимуть, що він геноцидом не був. Але й ті, й другі будуть говорити речі, які від них очікує їхня україномовна чи російськомовна публіки (зразу хочу застерегти, що тут спрощую з необхідності: російськомовна публіка у нас в Україні насправді сильно поділена).

Публічний історик натомість спробує оповісти, до якої міри Голодомор був геноцидом, а до якої міри він не був, не зважаючи на смаки та уподобання публіки. А ще краще: спробувати пояснити, у чому була специфіка Голодомору як геноциду, які причини до нього привели — і чи можливо взагалі уникнути повторення геноцидів, та що для цього треба зробити?

Якщо говорити з цієї перспективи, то я знаю особисто тільки двох істориків Голодомору, які ставлять такі питання і відповідають таким критеріям. Жоден з них не живе в Україні.

Якщо ж говорити не про сучасну українську історію, а про українську історію взагалі, то цим критеріям відповідає Наталя Яковенко. Але це тому, що вона у першу чергу є першокласним істориком.

— Чи можна вважати одним із найкращих майданчиків для публічної історії Центр міської історії у Львові?

— Центр міської історії робить дуже важливу і потрібну роботу та заслуговує на похвалу. Але я не вважаю його площадкою публічної історії. Бо Центр пробує коректувати історичну пам’ять. А це не те чи не зовсім те, чим долається минуле. Минуле долається радикальними політичними й економічними реформами. Для цього треба знати їхню логіку — а тут важливим є знання тенденцій і процесів.

— Де в Україні тоді викладають публічну історію?

— В Українському Католицькому університеті. Цю програму проводить Володимир Склокін — молодий і фаховий харківський історик, який віднедавна переселився до Львова. Оскільки я сам працюю в УКУ, то моя оцінка може бути дуже суб’єктивною. Але тим не менше, хочу сказати, що УКУ зараз має один з найсильніших історичних факультетів й найсильнішу програму з історії в Україні. Тому я дивлюся на нашу програму публічної історії з надією. Бо вона готує у першу чергу добрих істориків — а вже потім вчить їх, як бути публічними.

Як виглядає українська публічна історія на тлі закордонного досвіду

— Щоб порівнювати, треба мати точки порівняння. Їх є декілька. Перша — рівень історичної науки. Є статистика, яка чітко показує: навіть у роки комунізму кількість польських істориків, які їздили на стажування до Парижу, у десятки разів перевищувала число тих, які їхали до Москви. Для українських істориків було нелегко потрапити на стажування до Москви, а Париж це взагалі перебувало за межами мрій. Польська історична наука була найкращою і найсильнішою у нашому регіоні, і їй не могла дорівнювати не те що російська чи українська, але навіть чеська чи угорська.

Звичайно, ніщо не може бути вічним, і немає нічого такого, чого не можна зіпсувати. Після відходу старшого покоління польських істориків — останнім з яких був Єжи Єдліцький — вона стала на голову нижче. А діяльність польського Інституту національної пам’яті взагалі є скандалом: це не історія, це чиста і неприхована ідеологія.

Однак несправедливо було б рівняти стан польських публічних дебатів рівнем цього Інституту й рівнем владної партії, рупором якої він є. Бо більшість добрих польських істориків ставиться до цього Інституту дуже критично, і різко засудила його «історичні закони». Якщо можу вжити цю ситуацію для порівняння, то скажу, що реакція українських істориків на історичні закони нашого Інституту національної пам’яті була набагато слабшою. Звичайно, тут треба мати до уваги пом’якшувальні обставини: в Україні війна, та й наші закони були не такими агресивними. Але факт залишається фактом: у Польщі критична маса публічних істориків густіша, аніж в Україні.

Констатація цього факту має для нас бути не причиною розчарування, а радше ще однією причиною для активізації. При всій огидності сучасної польської ситуації нам, українським історикам, все таки краще рівнятися й змагатися з Польщею, аніж з Росією. Бо там число добрих публічних істориків скорочується, як шагренева шкіра — а кількість істориків, які прийняли сторону влади, просто страшить.

Чим менше демократії і свобод в країні, тим більше затребуваними є публічні історики.

— Наскільки залежить активність публічних істориків в країні від стану демократії і свобод у ній?

— В оберненій пропорції: чим менше демократії і свобод в країні, тим більше затребуваними є публічні історики. Щасливі народи не потребують історії, і їхні історики можуть спокійно закриватися у тиші своїх кабінетів.

Тільки що у сучасному світі таких народів стає все менше а, може, й взагалі немає. Демократія і свободи загрожені зараз всюди, що в Росії й Китаї, так і в США чи навіть в Європейській унії. У кожному разі, потреба у публічних істориках і публічній історії зростатиме, а не падатиме.

Читайте ще

“Terra Galicia”, якої ви раніше не бачили
“Terra Galicia”, якої ви раніше не бачили
Біла ворона і найдавніший у Європі механічний ліфт:  чим дивує природознавчий музей у Львові
Біла ворона і найдавніший у Європі механічний ліфт: чим дивує природознавчий музей у Львові
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе  частиною цієї політичної нації”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе частиною цієї політичної нації”