На початку грудня у конкурсі на посаду голови Українського інституту національної пам’яті переміг Антон Дробович. А вже 11 грудня Кабінет міністрів затвердив його на цій посаді офіційним розпорядженням. Кандидат філософських наук, автор публікацій у галузі мистецтва, культурології, філософії та антропології Антон Дробович тривалий час був радником міністра освіти і науки України, а також керівником освітніх програм меморіального центру Голокосту "Бабин Яр". Про критичний погляд на історію, люстрацію співробітників НКВС в Україні, перезавантаження стосунків з польським інститутом національної пам’яті і решту планів новий голова УІНП поділився з “Локальною історією”.

Відсутність історичного фаху не стане перешкодою в роботі на посту Голови УІНП

Я не вважаю, що відсутність в мене історичного фаху чи освіти є фатальною перешкодою для діяльності на посаді Голови УІНП. Моя філософська і юридична освіта дозволять мені займатися політикою пам’яті і культурою пам’яті, а також питаннями культури діалогу, яка теж потрібна для реалізації завдань Інституту національної пам’яті. А великий колектив працівників Інституту, у якому багато експертів істориків, буде мені прекрасною опорою для того, щоб ефективно здійснювати цю роботу.

Поняття національної пам’яті я розумію як відповідь на три питання: що політична нація пам’ятає про себе, свою територію і оточення? Як пам’ятає? І навіщо пам’ятає? В українців не гірша і не краща національна пам’ять, ніж в інших народів. Єдиний нюанс – дуже часто в минулому українська історія, а особливо українська пам’ять про минуле, ставала інструментом ідеологічного впливу. Тобто якісь речі намагалися підкреслювати, а якісь – стерти з пам’яті. Особливо яскраво це було помітно в останнє століття, коли радянський тоталітарний режим старався зробити так, щоб ми багато чого забули, а деякі дані про минуле відверто фальшували. Це стосувалося не тільки питання пам’яті, але і питання історичної науки.

УІНП потребує більшої діалогічності і критичного погляду на історію.

Ми маємо створювати більше продукту, який претендує не на те, щоб розказати як правильно, а на те, аби спонукати суспільство ставити питання, і до інтересу один до одного. Прикладом можуть бути традиційні позиції у представників Західної України і Східної України – маємо працювати для того, щоб відбулося бажання зацікавитися локальною історією один одного і причинами того, чому для однієї частини країни є цікавішими або прийнятнішими одні постаті, а для іншої – геть інші. Тому це про діалог. І проекти Інституту мають бути в цьому контексті провокаційними, викликати інтерес і суспільну дискусію щодо певних постатей і періодів. Так, аби не виходити з позиції монологу і праведної картинки світу, а, радше з позиції того, що ця картинка світу має бути відрефлексованою.

Політика Інституту щодо національних меншин не зміниться

Політика щодо національних меншин – це статутна ціль Інституту. В Україні є різні народи, разом з якими ми живемо сотні років. Політика пам’яті торкалася різних національних меншин раніше, і в подальшому буде  це робити не меншою, можливо в деяких питаннях навіть більшою, мірою. Наприклад у наступному році я планую приділити увагу темі, яку вже встиг проговорити зі своїми колегами в УІНП – це привертання уваги до депортації з Криму болгар, греків і вірмен. Під привертанням уваги я маю на увазі ініціювання визнання геноциду цих народів, як і геноциду кримськотатарського народу. Ці народи так само, як і кримськотатарський, були депортовані з Криму і під час цієї депортації дуже багато людей загинуло. Ця трагедія досі не визнана. Хотілося б відновити історичну справедливість і поставити це питання на порядок денний.

Інститут у своїй роботі не буде обмежуватися ХХ століттям

Ми ні в якому разі не будемо обмежуватися минулим століттям. Нам потрібне глибоке буріння української історії. Бо якщо глянути на положення про Інститут, то побачимо, що перед цією структурою стоїть задача показати логіку і тяглість українського державотворення. Тому, очевидно, що маємо говорити про значно ширший горизонт, ніж ХХ століття.

УІНП хотів би перезапустити свої стосунки з ПІНП

Перезавантажити стосунки з поляками – це те, до чого ми готові. Це був би прекрасний початок для мене. Я не вважаю, що в нас є якісь істотні причини, які заважають налагодити ефективну і паритетну співпрацю з польською стороною. Я вже домовився про зустріч з вельмишановним послом Республіки Польща в Україні. Після консультацій з ним, а також після спілкування з Інститутом національної пам’яті Польщі ми зможемо оприлюднити наші позиції. І прислухавшись уважно один до одного, можливо, стосунки стануть зовсім іншими. Я на це дуже сподіваюся.

У питанні заборони полякам здійснювати пошукові роботи своїх загиблих на території України, про що дуже часто запитують журналісти, ми маємо виходити з поваги до людської гідності тих людей, щодо яких треба здійснювати пошукові, а потім ексгумаційні роботи. Це належить до сфери питань про людську гідність. Не може бути такого, що люди загинули і десь лежать у занедбаній землянці й ніхто про них не знає. І не важливо по який бік барикад вони були. Так само не важливо, яка у них була ідеологія – ми маємо віддати шану людській гідності, незалежно від політичних обставин, кон’юнктури чи історичного часу.

Про перспективи люстрації співробітників НКВС в Україні

Я вважаю, що люстрація була б корисною у 90-ті роки. А на сьогодні ми втратили дуже багато часу і тому проводити люстрацію було б дуже складно. І я також не впевнений, що маючи серйозні економічні, безпекові проблеми, люстраційні процеси зараз були б однозначно сприйнятими українським суспільством як актуальні заходи. Хоча суттєвого спротиву у цьому, думаю, також би не було. Але якщо у нас є проблема війни і соціального захисту, чи проблеми з реформуванням освіти, то питання люстрації не стоїть гостро. Так, звісно, якщо буде суспільний запит на це, то державні органи влади мають реагувати і діяти.

Оскільки зараз ми будуємо архів репресивних органів, то думаю, по найбільш гучних справах, оприлюднених в результаті доступу до цих архівів, можна було б здійснити люстрацію. Це був би дуже важливий і символічний крок. Та справа у тому, що потрібна системність, бо якщо її немає, то це може бути сприйнято як вибіркове правосуддя. Тому щодо люстрації є потреба у хорошій суспільній і експертній дискусії про те, як це правильно робити. І взагалі, чи варто запускати те, що ми в силу того, що пройшло дуже багато часу, не можемо, як належить, реалізувати.

Нестандартні продукти для освітньої сфери

Мені дуже цікаво залучити і створити якісь нестандартні продукти. На кшталт комп’ютерної гри “Цивілізація”, на прикладі якої гарно видно розвиток і постання різних культур. Такі продукти могли б привернути увагу і бути дуже цікавими й корисними навіть з дидактичної точки зору. Тим паче, що в Інституту національної пам’яті вже є досвід створення настільних ігор і мобільних додатків. Можливо слід розширити ці продукти. Колись українська компанія GSC Game World запустила гру “Козаки”, яка теж багато розповіла світові про існування України і українського війська. Я хотів би залучати подібні речі. Але, звісно, це не виключає і створення навчально-методичного забезпечення для шкіл, засобів наочності, таких як інфографіка, які б могли полегшити навчальний процес. А також продовжити ті проекти, які Інститут робив у мережі. Наприклад, проект “ІстФакт”. Це серія коротких пояснювальних відео для ютубу, який демонструє хороші результати по переглядах. Проект також можна використовувати у навчальному процесі. Ми продовжуватимемо цю роботу.

Читайте ще

Сергій Плохій:  “Часткове знання історії  є небезпечнішим,   аніж її повне незнання”
Сергій Плохій: “Часткове знання історії є небезпечнішим, аніж її повне незнання”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Оля Гнатюк: “Пам’ятати про минуле, але думати про майбутнє”
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Іза Хруслінська: “Якщо ми не будемо разом, то нас розсварять”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе  частиною цієї політичної нації”
Заза Буадзе: “Називаю себе українським режисером і вважаю себе частиною цієї політичної нації”