“Без брому з Віталієм Ляскою”, 1 випуск

Павло Гудімов - активний популяризатор мистецтва. Автор і куратор найуспішніших виставок країни, серед яких “Тіні забутих предків” та “Ангели”. Засновник культурного холдингу “Гудімов арт проект”, частиною якого є мережа арт-центрів “Я Галерея” (Київ, Дніпро, Львів), видавництво “Артбук” та архітектурна майстерня “Я Дизайн”. У першому випуску “Без брому” Гудімов розповів про травму винищення еліт, кризу шкільної освіти, вплив “ящика” на українців та культуру в резервації.

 

– Коли читаєш шкільні підручники з історії чи з літератури, неважливо з чого, то культура є прикінцево і не завжди до неї доходять. Якщо спитати пересічну людину, що вона знає про українську культуру, буде маса стереотипів, мені здається. 

– Я думаю, що культура, як в новинах, так і в мас-медіа, в друкованих виданнях, у підручниках, вона так – спеції, додатково десь посипали. Можна і без того: без філософії можна, без естетики, без культури. Без усього можна. Головне, щоб бабло було і все. Чувак, чувіха, заробляй, ти маєш бути красивою, так, щоб могла поїхати в Польщу або в Італію.

– Культуру не намастиш на хліб.

– Та, нафіга тобі ця культура. Ти будеш розумний, це ж біч. Це те, що тягне на дно. Це совість пробудить. Відмінник – пам’ятаєте, що це таке? Це біда. Перед вами трієчник сидить.

Але, коли ми говоримо про культуру – це єдине, що залишається. Мине багато-багато століть, ледве можна буде відтерти все інше, а культура проб’ється, вона залишить свій слід.

Можна чітко зрозуміти, що культура – це технологія. Відповідно, якщо нам хочеться програти будь-яку війну, нас треба позбавити культурного продукту. Нас треба позбавити престижу, нас треба позбавити мови, музеїв, професійної масової культури, кіно, літератури, комунікації, не лише в соцмережах, а персональної комунікації, коли люди збираються і говорять між собою. І найкраще – нас позбавити здоров’я. Супер буде, оце клас. Можна собі уявити портрет цієї чудової людини: конкретно безкультурної, нездорової, яка позбавлена всіх основ і цінностей.

Тому вибір за кожним. Щодо питання школи – школа переживає величезну кризу, так само, як і вища освіта. Величезну кризу. Ми всі розуміємо, що стара модель як держави, так і освіти, вже не працюють. Фактично, ми повертаємось до середньовічних моделей – це майстерні. Реальний досвід. Це набування персонального досвіду, це передача досвіду від метра до підмайстра. Але, я думаю, що сьогодні освіта просто не встигає за тими викликами і тенденціями. Ви провчилися 5-6 років, виходите – а що далі? Вам той багаж не потрібен. 

Я дуже часто співпрацюю з людьми, які приходять, закінчивши наші університети. 

– Їх багато – 90 відсотків.

– І вони – розгублені. Вони не знають, як вбудуватися в цей світ. В хостел йти працювати?! Чудово. На рецепції чи в МакДональдс. Там принаймні шефи посміхаються тобі.

Я думаю, ми загубили дещо в минулому. Загубили амбіцію. Настільки багато нас в минулому пригнічували.

– Ми стали нацією-жертвою в своїх головах.

Травма винищення інтелекту еліт, яку Україна пережила у ХХ столітті, сьогодні відбивається у всьому.

– Але є таких багато націй-жертв. Пам’ять і страждання – це різні речі. Величезна травма, яку отримала Україна у ХХ столітті, в тому числі травма винищення інтелекту еліт – вона зараз відбивається у всьому. Я можу провести паралель до будь-якого процесу: до пластикових вікон, збитих мозаїк, збитих розписів Модеста Сосенка, до того, як виглядають люди на вулицях, не всі, але є дуже виразні.

Якось мені показали таку книжечку не тонку, як за Польщі містянам роздавали підручники про те, як він має поводитись: наскільки голосно розмовляти на вулиці, де сушити білизну, у якому взутті ходити, скільки мов знати, як одягатися на свята чи на будні, як працювати, де купувати продукти, що є небезпека. Тобто – купа правил.

– Якщо ми говоримо про більшість нашого суспільства…

– Більшість – перед ящиком. 

– Очевидно, вони виберуть “Сватів”, а не “Ангелів”. Як з цим боротися?

– Ніяк не боротися. Давати, як якісну пропозицію.

– Того самого кітчу?

– Ні, я маю на увазі давати якісну пропозицію культури. Тобто можна подивитися “Сватів”, а потім піти на “Ангелів”. Це не заперечує одне одного.

– Тоді виглядає, що однією із культурних проблем України – є культурна інфраструктура. З одного боку, вона є дуже розгалужена, практично в кожному селі є музей, а з іншого – дуже заскорузла. Міністерство культури мало би змінювати цю структуру, але ж не всі підуть на УКФ. Декому і так добре.

– УКФ [Український культурний фонд] – це є надзвичайно добрий лакмусовий папірець професійності культури. Ви собі не уявляєте, як він підняв планку і юридичну, і економічну, тому що це ж треба звіти та аудити проходити. Зробиш поганий проект і нікуди не пройдеш. Відповідно УКФ – це те, що підвищує рівень. Будь ласка, маєш гарний проект – можеш отримати скільки треба. Два мільйони?! Окей, два мільйони. Але відпрацюй. Та найважливіше і найприємніше, що ніхто не приходить і не робить замовлення: “в нас рік того-то, ви ж знаєте”. І ще одне важливе – жодного факту корупції. 

А уявіть собі, коли знову замовлення: “ну ж бо, патріотичне щось зробіть”.

– Як з Держкіно і фільмом про Петлюру? Сильно його критикують. 

– Хто режисер, нагадайте?

– Янчук.

– Чудовий режисер, директор кіностудії, яка розвалюється. Чудово.

– І дочка в ролі акторки. 

– Сімейний бізнес. Ми мали декілька гострих розмов, коли робили “Тіні забутих предків”, тому що там зберігаються костюми. Але я побачив кіностудію. Таке враження, що її готують на вихід. Там буде чудовий житловий квартал під назвою “Довженківський”. Вже вздовж парку зробили будиночок, думаю, далі буде. Київ – fucking територія комерції, забудови. Яка культура?! Нема культури. Культура в резервації, в самотніх музеях, які не мають майбутнього. Тобто, чи хочемо ми таку картину, коли девелопери будуть не напів богами, а богами.

– Як це зупинити і хто має зупиняти?

– Ти і я. Так, і всі інші еліти, які мають не тільки у фейсбуці сидіти. 

Глобальні культурні війни ми навіть не починали.

– Якщо говорити про презентацію української культури в Україні і поза нею – є різниця?

– Гігантська. Глобальні культурні війни ми навіть не починали, ми навіть не є суб’єктом того процесу. 

– Бо фактично, якщо говорити про русскій мір, то однією із його ланок і фундаментів – є культура.

– Я нещодавно був у Парижі в Гран-Пале. Центр Помпіду зробив велику виставку, яка називалася “Руж” (“Червоне”). На два поверхи Гран-Пале – мистецтво і утопія Радянського Союзу. Я подивився цю виставку, перша частина, де показують авангард, – фантастична. Там революція, настрій, запал, Родченко, Татлін, Маяковський, архітектура, Малевич. Шедевр на шедеврі. А потім – сталінський реалізм. Другий поверх – ти не знаєш, як це все розуміти. Тобто – різко: ось політ і ось падіння.

Сусіднє приміщення. Виставка “Ля люн” (“Місяць”). З Третьяковської галереї робота, з Ермітажу, Куїнджі. Вони вже інтегрувалися. Хтось буде казати: “та це ж у них нафтодолари чи нафтокарбованці”. Я думаю, що таке імперське почуття дуже би не завадило трохи і нам відродити.

– Ми ж теж творили імперію, були її співтворцями.

– Так, але тепер ми стали жертвою. Ви сказали дуже правильно: ми були співтворцями всіх тих процесів. Але якось іноді незручно повторювати це, краще бути жертвою, щоб ручки скласти і сказати: “Боже, це не ми, нас били”. Так, нас били, але дуже часто нас били свої.

Знищивши монумент, ми робимо ікону. Це надзвичайно небезпечно.

– Ви говорите про радянський період, який в нас часом намагаються люструвати, обрізати і забути. Чи взагалі можна мистецтво люструвати?

– Важливий момент говорити про те, що знищувати артефакти минулого – це зло. Їх треба реально сортувати, знаходити їм своє місце, якщо не знаєте, де їхнє місце, то поставте на сховище історії. Прийдуть нові покоління, які скажуть, куди це треба.

Знищивши монумент, ми практично робимо ікону. Це надзвичайно небезпечно. Тому що людська пам’ять малює іншу картину. А якщо це експонат в музеї, то і небезпека менша. 

Для мене трагедія, коли я проїжджав Олесько і бачив цей чудовий монумент – “Перші кінні”. Це Валентин Борисенко скульптор, який також зробив чудовий пам’ятник Івану Федорову у Львові. З пізнього модернізму – це один із найсильніших монументів, який був в Україні, напевно – один з найсильніших. Його не знищили – він знищився. Його розтягнули. Підігріті люди, або бідні люди, яким бронзочку треба. Бідні тому, що убогі. 

Цей пам’ятник ми втратили назавжди. Я дізнавався, він був в переліку охоронних. Коли ми говоримо про нещодавно знищену мозаїку “Океан”, що це таке? Кому заважала мозаїка?

– Забудовникам.

– Забудовники не боги. 

– Деколи у львівських реаліях наближаються до цього. А “Монумент слави” у Львові, його частково демонтували. 

– Я вважаю, якщо він буде в музеї, то це буде чудово. Його треба показувати, як ідеологічний, але дуже якісний приклад. Як на мене, якщо ми – люди більш менш культурні, то повинні зберегти артефакти минулого, навіть складного.

Як працювати з минулим сьогодні? По-перше, дуже велика кількість шаблонів, які потрібно відкинути. Вони нам просто завадять зрозуміти картинку в цілому. По-друге, потрібно актуалізувати тему. Що таке актуалізувати – це розкрити тему в різних форматах: конференцій, публічних лекцій, різних виставок, телевізійних програм, документального кіно. 

Я найбільше люблю документальне кіно. Мені здається, це формат майбутнього. Документальні серіали можуть бути неймовірно важливими для формування. Але ми зараз маємо викривлену медійну систему, коли олігархи мають всі основні канали і як хочуть, так і крутять.

Ми надіялися, що прийде великий Ютуб і ми все поборемо. В якихось моментах це може працювати, як з музикою, наприклад. Але коли ми говоримо до сих пір про вплив “ящика” – він величезний. Я диву даюся, я не бачив вже більше десяти років того предмету. Але я так розумію, у людей є запит на культуру, а ніде крім “ящика” культури більше нема. Немає культурного центру, немає бібліотеки, немає сучасного музею. Або воно все таке …

– У стилі УТ-1 з 90-их, з скрипом таким…

– Скоріше занадто запилене, воно не генерує, воно нікому не треба. 

Коли ми говоримо про публіку, от “Ангели” – аналіз аудиторії. Фантастика: від дітей до дуже старших людей. Всі представлені: студенти, молодь – повно, сімей – повно,старші люди, пенсіонери – повно. Тобто, що це означає – що це об’єднуючі теми. 

Друзі, а таких об’єднуючих тем – купа, тільки підніми її з землі. З пилу трішки обтруси – і працюй. 

Культура створює додану вартість, яку не створить ніщо. 

– Врешті суспільство має зрозуміти, що культура згрубша фінансує ідентичність, фінансує ідеями, новими смислами, позбавляє віктимності.

– Позбавляє віктимності – раз, але культура ще й створює додану вартість, яку не створить ніщо. 

Ми з вами зараз взагалі на порозі нового часу – ери візуальності, ери креативності, ери культури. 

Коли говорять про муніципальну галерею, друзі, ну що так пізно ви почали про це говорити? Так, ясна річ. Ми багато і з Садовим про це говорили, має бути баланс : два ресторани, два готелі, дві галереї. Друзі, ось так воно має розвиватись. Це бізнес, це дотації, це пільги. Так воно і виживе.

А що ви хочете? Ви хочете всіх в одні умови? Та здохне воно все. Промисли здохнуть, інтелігенція здохне. Всі підуть працювати – на трускавки будуть їздити.

Тобто, або ми розуміємо, що таке дотаційні і пільгові речі…

– Які не монетизуються одразу. 

– Вони додають вартість всьому іншому. Бізнес монетизується. Культуру важко монетизувати. Звісно, культурна індустрія типу Лувру, але це є унікальний у всьому світі проект. Давайте не залазити в це. Лувр – це Лувр. 

Коли ми говоримо про нас, нам треба спершу пил попробирати, а тоді думати, чи створювати музей Пінзеля на найвищому космічному рівні. Тому мені здається, фантазувати треба, треба створювати більш технологічні підходи до культури, стати хоча б суб’єктом, або все таки об’єктом у всесвітніх культурних війнах. 

Звісно, треба вкласти кожній громаді, що культура – це наше все. Ви маєте перш за все вкладати в це. Тому що діти будуть вас любити тільки за це – за сенси. Я не вірю в сільське господарство. 

– Майбутнє за культурою? 

– Майбутнє за креативом. 

Порівняймо, якось Ройтбурд (Олександр Ройтбурд – український художник, колишній директор Одеського художнього музею, – ред.) на якомусь круглому столі оголосив цифри дворічної давнини, це було про галузь анімації в Сполучених Штатах і про металургійну галузь Росії. Це було близько 700 млрд доларів проти 30 чи 20 млрд. Тобто анімація зробила всіх. І плюс подивіться якої якості мультфільми, той самий “Піксар” чи “Дісней”. Але як не дивно, люди бажають художнього прояву, не деяких мультфільмах сльози рікою течуть. Не знаю, ходили чи не ходили, наприклад, Коко. Супер мультфільм. Сила. 

Дуже складний процес, але дуже зрозумілий результат: інвестиції в культуру – це завжди добробут, стабільність, повага, мінімізація сепаратистських настроїв, тому що не модно буде. 

По суті, коли ми говоримо про виховні процеси, через культуру, можна робити таку освіту, яку зараз не зробиш через будь-які освітні інституції. Тому я виступаю за гібридизацію цих процесів, щоб ми нашаровували чесне сьогодення на минуле. Якщо ми чесного сьогодення не зробимо, то важко говорити, що з нами буде.