Лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської від 29 квітня 1899 року

Шановна і дорога Товаришко!

Зачинаю писати дрібно – знак, що лист буде довгий, і погано – знак, що пишу його лежачи: мала сьогодні зрана трохи роботи, то се вже втомилась тай лежу. Диво, що і Ви говорите про мою енергію, хиба прийдеться мені й самій колись повірити в неї, а досі я думала (до остатніх 3-4 років), що власне енергії нема в мене ні крихти, і що найменше енергії в моїх віршах. Правда, що й та енергія, яка є, часто пассивна – я таки лінюх, кажучи по правді. Сього допевнитесь, листуючись зо мною; часом на мене нападає, що місяцями не пишу ні до кого, а що роблю? Хто його знає!

Не робіть собі такої великої іллюзії з моєї “широкої освіти”. Запевне менше знаю, ніж Ви, бо навіть жадних шкіл не покінчила і взагалі систематично вчилась тілько до 14 років, а потім пішла «на власний хліб», себ-то вчилась тілько того, що мені подобалось, а читала все, запорву, без жадної заборони. Правда, корректив був в особі мої матері та в листах дядька Драгоманова, якого вважаю своїм учителем, бо дуже багато завдячую йому в моїх поглядах на науку, релігію, громадське життя і т.и. Колиб він був жив довше, то може б з мене вийшло шо ліпше, ніж є тепер, а так – буде що буде! Пишу Вам про се для того, що взагалі маю звичай рекомендувати себе новим знайомим не тілько з найкращого але й з найгіршого боку, щоб, коли хто має розчаруватись в мені, то міг би зробити се скоріше, а коли хто має стати моїм товаришем, то щоб знав, з ким має діло і приймав мене telle que je suis.

Не обіцяю Вам, люба Пані, «гримати» на Вас, бо раз, що не буде за що «так я думаю», а друге, – гримання не в моїм характері, та коли мене побачите, то сами скажете, що воно мені не до лиця. Се не значить, щоб я дуже добра, ні, але просто злість у мене приймає инші форми. Врешті думаю, що злість моя ніколи не покажеться Вам, бо чим можете Ви її викликати? За теоретичні незгоди я ніколи не доходжу до злости, за риси характера було б чудно нападатись на людину, бо характера свого ніхто не може самохіть змінити, тай скілько я догадуюсь про Ваш характер, то він може мені тілько подобатись, а не викликати на гримання. Я не раз кажу, що в мене натура «хронічна», бо справді у мене все хронічне, і хвороби, і почування. Як анемія, туберкульоз, істерія, так і приязнь, любов і ненависть. Через те і наше товаришування, сподіваюсь, буде хронічним. Вибачайте за такий найпоетичніший стиль – адже я мешкаю в шпиталі.

От і гаразд, що про клініку згадала: я ще з неї незараз виїзжаю, бо німці трохи одурили, не зробили мені на термін ортопедичного апарату, а без нього їхати не можу, отже знов тижнів на півтора-два відтягається мій виїзд. Шкода, що я тоді так Вам написала, через те може і Ваш знайомийне прийшов до мене, думаючи, що вже пізно.

30.5. Оце отримала від нього карту – прийде. Тепер нова комбінація про Вашу гостину до мене: чі  не було б для Вас вигодніше приїхати багато раніше вистави (відкриття археологічної виставки історичних знахідок Вікентія Хвойки з нагоди ХІ Всеросійського археологічного з’їзду відбулося 1(13) серпня 1899 р.) просто в Гадяч? Там би Ви побули з нами на хуторі, а потім ми б рушили вкупі до Київі, бо раніш в Київ нецікаво: всі розїдуться по літніх мешканнях. А під час вистави певне однаково моїй родині  час буде вертати до Київа, бо дітям до шкіл пора буде. Для мене властиве однаково, я тілько гадаю, що Вам краще так, бо в липню на селі ціла вигода, а в місті краще пізніше. Напишіть заздалегідь, як зважите.

Київська адреса моя: Кіевь, Назартевськая ул, 21. Я в Київі довго не затримаюсь, так хиба пару день, але як би Ваш лист розминувся зо мною, то все ж мені його перешлють до Гадяча. Хутір мамин зараз же під Гадячем, та тим не маєте чого сушити голови, бо як би тілько написали, то сестра моя виїхала б до Вас на зустріч до двірця, а в Київі теж я попрошу татка, щоб Вам поміг. То все не журба, ось тілько приїздіть. Далебі, Вам треба приїхати на Україну, так як українкам треба їздити в Австийську Русь і взагалі за границю.

Коли б Вам було цікаво познайомитись наприклад з россійською літературою, то я з великою охотою, в чім можу, послужу Вам. Ой Боже! Як би то наприклад добродій Павлик знав, що я хвалю Вас за німеччину і запрошую до россійщину – то б то сварився! А я таки йому про се скажу – часом люблю скандалізувати компатріотів. Я не дивуюсь, що галицькі уми не мають на Вас впливу, бо, меі здається, Ви сами виросли понад їх. І, – я не знаю, розумних людей як в Галичині стрівала, тілько всі вони якось не чарують, чогось їм бракує, темпераменту, чуття, серця, чі хто його знає чого, – не можна з ними почувати себе вільно. Говорю про мущин, жінок мало знаю. У галичан мене ще вражало якесь чудне, непросте відношення до жінок, все вони дивляться на нас або з гори в низ, або з низу в гору, а щоб так просто, нарівні – зроду! Хіба ж могла б яка жінка чі дівчина сказати, або написати якому галичанинові: “дорогий товаришу”, або й “дорогий друже” без того, щоб йому не привиділось не знати що? Я думаю, ні. А поки справа так стоїть, то всі фрази галицьких поступовців про сприяння “жіночому питанню” лишаться фразами.

Наскілько я чула про становище галичанок в товаристві, то се якась така неволя, що може б я скоріш на каторгу пішла, ніж на таке життя. Подібне життя наприклад в Болгарії, я його бачила… Не подумайте, що се в мені говорить “гординя” українки. Пишу так, бо думаю, що можу говорити з Вами щиро про сі речі. Мені здається якимсь лицемірством, коли галичане “мущини” плачуть над духовним убожеством своїх жінок і вихваляють українок: від кого залежить, щоб справа змінилась? Нехай університети, права, патенти etc. залежать від уряду, але товариські звичаї не декретуються. Було колись і в Росії так, щоб жінці з “доброго товариства” не вільно було й кроку ступити по людськи. Ще в часи Пушкіна написати листа до панича значило скомпромітуватись на віки, а тепер, як би хто сказав, то люде б сміялися.

Памьятаю, якось один січовик мені, що хтів “украсти” мою фотографію, бо ніяк не думав, що може просто її попросити, не будучи ні свояком моїм, ні нареченим. Дрібний факт, але він здавсь мені характеристичним. Тоді ще, памьятаю “се було літ 8 назад”, аж лютила мене та мішанина понять: жіноча рівноправність, вільна любов, з якою січовики ніяк не могли дати собі ради. Так мов гвіздок якийсь сидить у них в мізку! Вже нащо добродій Павлик, найбільш “українізований”, але й той заплутується в сьому. Ей, та вже не даремне ні галичане, що приїздили “шукати жінки собі” на Україні, стали з тим своїм сватанням “притчею во язицех!”. У нас хіба капелюхи так вибірають, а не жінок. І то ж приїздили не які небудь, а поступовці.

Цур їм, аж говорити не хочеться! Мені здається чомусь, що на Буковині люде інакші, сердесніші, хоч справді я про Буковину нічого не читала, окрім Федьковичевих (Федькович Осип-Юрій – український письменник, почесний член НТШ, редактор газети “Буковина”) та Ваших оповідань.

От несподівано і показала я свою злість, напалась на бідних галичан мокрим рядком, хоч вони мені особисто нічого лихого не вчинили. Такий то з мене ангел!

Тілько, дорога Пані, не лякайтесь, не думайте, що я і до товаришів така. Ні, мені здається, я завжді розумію, коли людину болить, надто як що та людина мені симпатична. Завдати прикрість Вам я б не хотіла ніколи ні словом, ні вчинком. І Ви не бійтесь мені завдати болю, я звикла приймати чужі болі і жалі, у мене були і суть і тепер близькі товариші, друзі, що звертаються до мене в хвилини смутку і тим власне найбільше притягають мене до себе. Я сама не дуже експансивна, – се, здається, вдача всеї нашої родини, – се не добре, але я нічого не можу проти сього і Ви не беріть мені за зле, коли часом я здамся Вам не досить одвертою. Ніколи найближчі друзі не знали мене всеї, та я думаю, що се так і буде завжді. Друзі мої звикли до сього і дали мені волю говорити тілько про те, про що я хочу. Але я думаю, що їм ніколи не трапилось жалувати про те, що коли говорили мені…

Читайте ще

Андрій Чайковський: Краще смерть, чим неволя
Андрій Чайковський: Краще смерть, чим неволя
Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання
Богдан Лепкий: На порозі. Різдвяне оповідання
Уляна Кравченко: Із записок учительки
Уляна Кравченко: Із записок учительки
Марко Черемшина: Село потерпає
Марко Черемшина: Село потерпає