Кирилиця – це ізоляція (і не лише мовна) на тлі невпинної глобалізації (чи космополітизації?) та тривкий культурний і політичний зв’язок з азійською химерою “русского мира”. Саме таким є загальний лейтмотив роздумів прихильників латинізувати українську мову, що постійно нуртують чи то у ширшому, чи то у вужчому середовищах. Цьогоріч оливи до ледве тліючого вогнища дискусій про латинку своїм дописом у соцмережах вкотре долив Павло Клімкін, очільник МЗС України. І, як зазвичай буває у таких випадках, думки людей розділились: від повної негації латинки до її апологетизації, але не лінгвістичної, а геополітичної – мовляв, саме латинка є каталізатором нашого руху до Європи, а отже – до світової цивілізації.

Та чи перехід на латинку справді актуальний для сьогочасних українських реалій? Чи це лише штучна актуалізація неактуальних речей? Як не парадоксально, відповідь на це запитання дають самі адепти впровадження латинки. Навіть на позір це – нечисленна спільнота, розділена на містечкові мікрокосмоси, яка навіть не має єдиного проекту латинського правопису української мови та не може гідно відповісти на актуальні виклики. А таких багато: це і англіцизація транслітерації українських назв, і мова спілкування у соцмережах, яка подекуди набуває макабричних форм. Це добра ілюстрація того, що теорія, яка ніяк не може наздогнати повсякдення, відразу береться до глобальних справ, чи ні? Тут особливо комічними виглядають спроби латинкарів обґрунтувати історичну традицію такого правопису. Нагадаю, що фактично усі спроби латинізувати українську мову були зовнішніми насадженнями з боку колонізаторів (хіба що за винятком проекту Йосипа Лозинського, який сам зневірився у своїй ідеї). І тут симптоматичним було те, що латинку палко підтримав Аґенор Голуховський, польський намісник Галичини, у перше десятиліття після Весни народів. Хтозна, чи б із латинкою галицькі українці витворили у краї український П’ємонт, а радше б навпаки – через мовну асиміляцію втратили би свою ще незрілу на той час національну ідентичність. Тож у ретроспективі бачимо латинку як інструмент колонізаторів, який сьогодні подають як знаряддя деколонізації від Росії.

Але що там історія – скажете Ви – поглянь на сучасні тенденції: офіційно кириличним правописом у світі послуговуються лише дванадцять країн, серед яких Росія та Таджикистан. І навіть Казахстан переходить на новий латинський алфавіт, а ще ж можна згадати латинізацію Туреччини, яку запровадив Ататюрк. І все це подано крізь призму відриву від “русского мира” і цивілізаційної вищості латинки, хоча насправді є наслідком діяльності місцевих авторитарних режимів. Та чи для руху “Геть від Москви” можуть бути ліпші каталізатори, аніж теперішня війна та здобуття автокефалії для Української Православної Церкви? Якщо і говорити про письмо в такому контексті, то чи не краще нам повернутись ad fontes і нарешті позбавити наш правопис від мови тоталітаризму або ж спробувати адаптувати справжню кирилицю (а не нав’язаний українцям гражданський шрифт Російської імперії) до сучасних реалій.

Латинка – дієвий інструмент супроти російського політичного впливу?

Окрім того, ми часто забуваємо про те, що саме терени України були прабатьківщиною слов’ян, що саме в Середньому Подніпров’ї зародилася Руська держава, що саме Київ був осердям середньовічної культури та писемності в тогочасній Східній Європи. Чи ми так будемо тікати від Москви, що і власні штани загубимо?! Насправді відмовою від тисячолітньої культурної традиції, основою якої є кирилиця (чого лише варті графіті на стінах Софії Київської), ми посилимо позиції “русского мира”, який матиме право монополізувати усю руську спадщину й отримає ще один козир, щоб навернути блудний “братній” народ. Відкритим також є питання, чи латинка – дієвий інструмент супроти російського політичного впливу. До прикладу, у Молдові, яка 1989-го перейшла на латинку, два роки тому президентом став Ігор Додон, який має яскраво виражені проросійські погляди. Та й гаєвиця у Сербії не надто притлумила російські впливи. Homo Sovieticus із кирилицею на письмі та Homo Sovieticus з латинкою на письмі насправді мало чим відрізняються. Врешті безглуздо говорити про латинізацію українського простору, який лише тепер стає українським, потрохи звільняючись від важких наслідків русифікації та комунізації. За влучним висловом Володимира В’ятровича, це може не лише призупинити теперішні процеси українізації, але й започаткувати реконкісту російської мови, що вміло послуговуватиметься суперечками, яка українська мова ліпша: з латинським чи кириличним правописом.

Тож як зазначає професор Міхаель Мозер на сторінках “Локальної історії” (№1/2019), латинка – не єдиний шлях до цивілізації, тим паче нею не можна прорубувати вікно у Європу, біжучи попереду політичних, економічних чи ментальних трансформацій, які справді можуть гармонійно вмонтувати нас у сучасний Pax Europaea. А колись, у майбутньому, може і справді неактуальне стане актуальним.

Читайте ще

Отруйна цибулина комунізму
Отруйна цибулина комунізму
Забуття і байдужість руйнують твердині
Забуття і байдужість руйнують твердині
Закарпаття: далекий і трохи дивакуватий родич?
Закарпаття: далекий і трохи дивакуватий родич?
Міхаель Мозер: “Я не вірю, що латиниця  української мови — це єдиний шлях до цивілізації”
Міхаель Мозер: “Я не вірю, що латиниця української мови — це єдиний шлях до цивілізації”