Історик філософії Андрій Дахній — про довіру, патерналізм і межі між демократичним і деспотичним світами

Декомунізація (не)всього суспільства

Декомунізація — це не лише демонтування пам’ятників і перейменування вулиць, але і складний ментальний процес. Пам’ятаю, як він набирав обертів наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. І тоді, і тепер часто пригадують Мойсея і ті сорок років, протягом яких він водив пустелею юдеїв. 2014-го ми отримали державні інституції, які зрушили процес декомунізації, прийнявши відповідні закони. І це співпало з готовністю суспільної свідомості. 2016-й став рубіконом. Це були рішучі кроки. Тепер декомуні-зацію треба продовжувати на ідеологічному рівні.

Проте інерцію мислення дуже важко подолати. Має минути час. Особливо актуальним є фактор зміни поколінь. Ровесники незалежності, яким майже тридцять, уже не вражені цією бацилою комунізму. Найдраматичніше переосмислення відбулось у людей середнього віку. До 2014-го на півдні і півночі, у центрі та на сході України панували конформістські настрої. Люди казали: “Хай собі стоїть той пам’ятник, він же нікому не заважає”. Ми це чули на кож-ному кроці! Але потім у масовій свідомості стався серйозний злам. Під впливом подій Революції Гідності часто ті самі люди заговорили інакше. Вони почали казати: “Так, це треба знищити”. Такий радикальний зсув відбувся у свідомості багатьох українців. І це надзвичайно важливо.

Проте багато осіб поважного віку вже (чи ще?) не готові змиритися із тим, що період домінування комуністичної ідеології буквально просякнутий злочинами проти людства. Проблема — у консервації мислення і ностальгійних сентиментах. І те, що було колись, завжди видається кращим, аніж те, що потім. Тобто поки що не йдеться про декомунізацію всього суспільства, бо ж ментально до цього дійшли ще далеко не всі.

Патерналізм та брак довіри

Декомунізація в Україні — це і повернення до певних комуністичних ідей, і творення цілком нової системи координат ХХІ століття. Треба враховувати ще й фактор минулого. І те, що Україна — межова країна між Сходом і Заходом. До того ж, наша “кривава історія” великою мірою спричинена географією та перебуванням на межі між різними світами — демократичним та деспотичним. До 1939-го, а великою мірою до 1945-го українці жили в різних системах координат. Те, що було релевантним для Західної України (наприклад, кооперативний рух та зачатки ринкової економіки), того не було на Сході. Одна річ, якщо ти — українець із Габсбурзької імперії, а інша — якщо ти жив у підросійській Україні, де й досі помітний патерналізм. Це дуже різні українці. Ми як політична нація формувались у різних системах координат.

Окрім того, у нас є характерна національна риса — ми нікому не віримо, і нам всі завжди винні. Це величезна криза довіри. Постійно вважаємо, що не ми завинили, а нам хтось у чомусь завинив. Про довіру говорять багато істориків і політологів. Недарма Френсіс Фукуяма свого часу назвав її соціальним капіталом. Довіра — дуже серйозна річ для формування демократичного суспільства. Традиційно в українському суспільстві маємо величезну недовіру до влади та до її інституцій. Це теж тягнеться з радянських часів. Ви ж пам’ятаєте вислів: “Закон як дишло — куди повернеш, туди і вийшло”. Навіть більше — ми завжди хочемо використати все на свою користь. Той же рух 2євробляхарів”. У його основі — егоїзм, бо люди не хочуть зважати на обставини, які поза їхніми вузькими інтересами. “Мені завжди хтось винен” та “Я нікому не довіряю” — це взаємопов’язані речі.

Важливим є те, що декомунізація не може бути прямим поверненням до чогось старого. Ми живемо в інформаційному суспільстві, так чи інакше творимо нову парадигму, повертаємось до шанування приватної власності, вчимося справжньої поваги до особи… Але по-новому, у контексті тих речей, які сьогодні є у світі.

Як втекти від тоталітарного минулого

Мені здається, що позбутися ілюзій та розірвати з симпатіями та стереотипами радянського часу найкраще допомагає література: документальна і насамперед історична. Щодо художньої, то є чимало творів про злочини комунізму, сталінського режиму, зокрема про Голодомор, а також спогади українських дисидентів. Дуже хороший автор, якщо йдеться про антикомуністичну лектуру, — американський історик Тімоті Снайдер. Він популяризував для загалу поняття “криваві землі”, аргументував і чітко показав, як страждало населення України, опинившись між молотом і ковадлом двох тоталітарних режимів — комуністичного і нацистського. Саме Снайдер, руйнуючи стереотипи й ілюзії історії ХХ століття, виступив адвокатом України.

Якщо декомунізація — це також знищення тих міфів і пам’ятни-ків, які є всередині людини, то філософи теж мають бути долучені до лектури. Із них я насамперед назвав би Миколу Бердяєва і його “Истоки и смысл русского коммунизма”. Бердяєв казав, що в Росії відбулося дивовижне злиття Стеньки Разіна і Карла Маркса. До цього анархізму, який проявлявся зокрема в Пугачовському й Разінському бунтах, додалося уявлення про рівність та бажання знищити приватну власність. Така традиція непокори й бунту — нищівного, нещадного й абсурдного. Детальніше про тоталітарні режи-ми ХХ століття пише Ханна Арендт у “Джерелах тоталітаризму”. Особливо прекрасною є її критика нацистського режиму в “Банальності зла”. Тут вона потрапила в ціль, бо тема популізму саме актуалізовується.

Що спільного між комунізмом і популізмом

Подивіться на новітню тенденцію: світ накриває велика хвиля популізму. Зло стає звичним, його від добра взагалі важко відрізнити. Так виглядає, що багато країн схильні до відродження комуністичних ідей. Бо все це дуже взаємопов’язано. Моє покоління обов’язково вивчало “Маніфест комуністичної партії” Маркса та Енгельса. А навіть якщо не всі вчили, то чули його перші слова: “Привид бродить по Європі, привид комунізму”.

Сьогодні цю фразу можна переінакшити: “Привид бродить по світу, привид популізму”. Наважуся стверджувати, що і комунізм, і популізм — все це бажання давати прості відповіді на складні запитання та виклики. Той же Ленін говорив: “Земля — селянам, фабрики — робітникам, мир — народам”. Чим цей лозунг відрізняється від лозунгу на кшталт “Буде вдвічі знижена ціна на газ”? Я не бачу суттєвої різниці. Це легка відповідь на складне запитання. Такі відповіді дає і Марін Ле Пен у Франції, і політична партія “Альтернатива для Німеччини”. Усі прості відповіді мають насторожувати, позаяк маркують те, що справа таки має подвійне дно. У суспільстві, де знижується рівень добробуту, завжди позитивно сприймають прості гасла. Якщо людям не вистачає часу на дозвілля, освіту, на те, щоб щось прочитати, у чомусь розібратись, вони вірять обіцянкам і голосують за ті сили, які обіцяють знизити тарифи, безкоштовне навчання та медицину. Це прямий зв’язок популізму з комунізмом.

Читайте ще

“Зачєм вот ето всьо?”
“Зачєм вот ето всьо?”
Синдром Мюнхгаузена
Синдром Мюнхгаузена
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Декомунізація. Дерадянізація? Деколонізація!
Отруйна цибулина комунізму
Отруйна цибулина комунізму